113.5

121.8

108.9

86.2

97.6

40311

50069

152.1

124.2

38961

47933

157.2

123.0

139.7

110.1

117.3

105.0

1.27

2.33

20346

20355

119.1

100.0

21468

21891

117.4

102.0

6.6

7.5

4.9

5.6

37.1

30.1

41.9

36.8

4.9

6.6

-2.7

-2.7

¹ За 1996–1997 роки – у відпускних цінах, з 1998 року – у діючих цінах.
² Дані наведені щодо підприємств, які звітують, без урахування фізичних осіб та дорахунків.
³ Річні дані - грудень до грудня попереднього року.
⁴ Без врахування взаєморозрахунків з Росією, пов'язаних з розподілом Чорноморського флоту.
⁵ Без врахування вартості товарів, переданих Росії в рахунок погашення боргових зобов'язань перед ВАТ "Газпром".
⁶ Відносно обсягів експорту товарів та послуг. 
⁷ Профіцит.

За даними Держкомстату України, за винятком даних по експорту-імпорту товарів та послуг, сальдо поточного рахунку платіжного балансу, коефіцієнта обслуговування зовнішнього боргу, валових міжнародних резервів, розрахованих НБУ, та даних з чисельності, безробіттю, соціальних гарантіях, розрахованих Державним центром зайнятості та Мінсоцполітики України.

Місцевий бюджет та повноваження органів місцевого самоврядування. Анатолій Ткачук, Голова Інституту громадянського суспільства. “Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування” – під такою назвою 14-15 травня 1999 року пройшов семінар у місті Черкаси і під такою ж назвою вийшов з друку бюлетень з матеріалами цього семінару. Дана стаття передрукована з цього бюлетеня. Це був перший семінар із серії семінарів, що проводяться в рамках програми “Парламент та проблеми розвитку регіонального та місцевого самоврядування в Україні”, яка здійснюється в Україні спільними зусиллями Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад, проекту парламентської практики “Схід – Захід” (Нідерланди), Інституту громадянського суспільства, Фонду муніципальних реформ “Магдебурзьке право”, Комітету з питань самоврядування Сейму Польщі, Асоціації міст України, Асоціації народних депутатів України. На кожному із чотирьох семінарів, що мають відбутись в рамках цієї програми, будуть розглянуті найважливіші питання, що стосуються проблем місцевого самоврядування в Україні, через призму законодавчого забезпечення становлення цього важливого інституту публічної влади. Той факт, що у програмі задіяні як народні депутати України, що опікуються проблемами місцевого самоврядування, так і їх колеги з різних європейських країн, а також міські голови чи їх заступники, дає надію, що ці семінари слугуватимуть встановленню порозуміння між законодавцями та представниками місцевої влади з урахуванням позитивного досвіду, вже накопиченого в Європі. Перший семінар, що був присвячений актуальній темі – матеріальній та фінансовій основі місцевого самоврядування, дав надзвичайно багато інформації для обмірковування та застосування не тільки при підготовці нових законодавчих актів на рівні парламенту, а й для практичної роботи у конкретному місті. В другій половині вересня 1999 року в місті Кременчуці відбудеться наступний семінар, присвячений проблемам управління великим містом. Уже дали згоду на участь у ньому мери кількох великих міст Європи, Прибалтики та Росії. Завершиться серія семінарів у Польщі в кінці 2000 року. По завершенні програми буде видано книгу з матеріалами семінарів, спеціальними статтями українських та іноземних експертів, що буде поширена серед учасників семінарів, наукових бібліотек, навчальних закладів, органів місцевого самоврядування. Той, хто зацікавився , може звернутися за докладнішою інформацією до Інституту громадянського суспільства за тел.: (044) 212-0164. Ще остаточно не завершились війни під назвою “Бюджет-1999”, як ми знову стоїмо на порозі підготовки до Бюджету-2000. Варто сказати, що з кожним бюджетним роком активність органів місцевого самоврядування в боротьбі за бюджет значно активізується. Мери міст, які вже мають досвід кількарічного керівництва містами в умовах жорстокої кризи та бюджетного дефіциту, все активніше та різкіше виступають за встановлення довготривалих та прозорих правил як формування надходжень бюджету, так і перерозподілу фінансових ресурсів між бюджетами різних рівнів. Мало того, свої дії вони аргументують не просто “потребами міста”, що є абсолютно справедливо, а й нормами українського законодавства, передусім Конституції, частина 3-тя статті 142 прямо встановлює : “Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.” Частина 3-тя статті 143 Конституції визначає основний принцип співвідношень виконання органами місцевого самоврядування повноважень виконавчої влади і фінансової компенсації за це: “ Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об`єкти державної власності.” Постає питання: чому ж тоді виникають перманентні “бюджетні війни” і чому в окремих містах не хочуть виконувати делеговані повноваження? Як формувати місцеві бюджети? Оскільки кожного року бюджетний пиріг стає все тоншим, і винна у цьому політика центрального уряду, то пересічному громадянину щороку стає все більш незрозуміло, чому від невмілої політики держави, уряду щораз більше має страждати міський чи сільський бюджет. Обрані населенням відповідного міста міські голови також намагаються зрозуміти, як вони мають забезпечувати життєдіяльність міських служб, утримувати соціальну сферу міста, коли немає на це коштів, а у разі сформування таких коштів із місцевих ресурсів все одно залишишся без необхідних фінансів, оскільки тобі автоматично зменшать надходження від загальнодержавних податків! Ось тут і з’являються ідеї останніх років існування СРСР про «формування бюджету знизу». І що найбільш цікаво, що такі ідеї висловлюють навіть деякі голови облдержадміністрацій, які б мали знати, що застосування такого принципу в 1990-91 роках привело до розпаду СРСР. Адже тоді спочатку Прибалтика, а потім Україна та Росія заявили про нові підходи до формування союзного бюджету, а саме «знизу доверху», і на 5 липня 1991 року СРСР залишився без бюджетних ресурсів! 1 Відтак, питання нового підходу до формування Державного та місцевих бюджетів не просто є актуальним, воно є архіважливим для збереження стабільності держави взагалі. Оскільки Закон «Про бюджетну систему України» (ЗБС) досі залишається в редакції 1995 року, то навряд чи можна без зміни цього закону вести мову про зміни в підході до бюджету-2000, хоча про “бюджетну революцію” говорять уже досить багато. З досвіду СРСР ми уже знаємо, що формування бюджету за одноканальним принципом «знизу догори» веде до розпаду держави, формування бюджету за принципом «спочатку все догори, а потім трішки донизу»(як є сьогодні в Україні) веде до занепаду місцевих громад, тож спробуємо розібратись, чи можливо віднайти і в Україні якусь «золоту середину», аби забезпечити одночасно єдність держави і розвиток громад. Задля цього спробуємо розглянути стан справ у місцевих фінансах з точки зору їх не грошового, а саме законодавчого забезпечення. Адже Європейська хартія місцевого самоврядування, яка сьогодні є складовою частиною національного законодавства України, оскільки ратифікована українським парламентом, встановлює (стаття 9), що фінансові ресурси місцевих органів влади мають бути адекватні їх обов’язкам, що покладаються на них законодавством, а захист більш слабких у фінансовому відношенні місцевих органів влади має здійснюватись шляхом спеціальних процедур фінансового вирівнювання, причому спосіб перерозподілу коштів має відповідним чином узгоджуватись з органами місцевої влади.2 То з чого формуються місцеві фінанси в Україні? Місцеві фінанси Місцеві фінанси формуються з різних джерел. Порядок їх формування в залежності від джерела надходжень регулюється різними законодавчими актами. Проте найбільш важливим і, напевно, основним законом тут є Закон «Про бюджетну систему України» . Саме цей закон визначає основні засади формування місцевих бюджетів, адже місцеві фінанси – це передусім саме бюджетні кошти. Незважаючи на прийняття в 1997 році Закону «Про місцеве самоврядування»(ЗМС), де впроваджено ряд принципових новацій, що стосуються місцевих бюджетів, Закон «Про бюджетну систему України» нині діє в редакції 1995 року із наступними змінами і доповненнями і визначає декілька найбільш важливих для нашого сьогодення положень: 1. Встановлює виключний перелік закріплених та регульованих джерел фінансових надходжень до місцевого бюджету та порядок здійснення регулювання (ст.12-14). 2. Визначає поняття дефіциту бюджету і встановлює порядок затвердження межі дефіциту та способи його покриття (ст. 21); допускає можливість дефіциту місцевого бюджету та передбачає можливість покриття такого дефіциту через випуск цінних паперів та кредити. 3. Встановлює, що держава має проводити політику вирівнювання фінансових можливостей. За цим Законом бюджети в Україні фактично формуються із одних і тих же джерел (загальнодержавних податків) шляхом встановлення нормативів відрахувань від них за принципом: вищий рівень урядування встановлює норматив для нижчого рівня урядування. Цей же Закон відносить питання вирівнювання фінансових ресурсів між бідними та багатими громадами до компетенції областей та районів. При цьому держава в особі парламенту має здійснювати вирівнювання фінансових ресурсів між областями не у вигляді реальних сум, потрібних для нормального функціонування області, а у вигляді «процентів відрахувань» від загальнодержавних податків. Ситуація з містами та селищами ще складніша. Як бачимо, наведені вище норми Закону не зовсім узгоджуються із частиною 2 статті 143 Конституції України та частиною 7 статті 63 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Це зрозуміло, бо Конституція прийнята пізніше, ніж Закон про бюджетну систему, але за два роки з часу прийняття Конституції потрібно було внести і відповідні зміни до закону. Конституція України і прийнятий на її розвиток Закон про місцеве самоврядування закріпили зовсім інший порядок формування місцевих бюджетів – автономний від державного, адже, згідно з цими двома документами, районні та обласні бюджети мають набути зовсім інших специфічних і відмінних від бюджетів населених пунктів ознак: «Кошти обласного бюджету, передані державою у вигляді дотацій, субвенцій, зараховуються до районних бюджетів і розподіляються районними радами між місцевими бюджетами у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом... (ст. 63, частина 7 ЗМС) Тобто тут взагалі не йде мова про якісь нормативи відрахувань з державних податків для міських чи районних бюджетів, що встановлюються обласними радами! І взагалі виникає питання щодо природи обласного бюджету. Адже з Конституції випливає, що обласний бюджет як самостійний фінансовий баланс надходжень і видатків фактично не існує, він лише має виконувати роль регулятора для бюджетів громад! Епопея з Бюджетом-1999, фактично дещо децентралізувавши Державний бюджет на обласний рівень, привела до ще більшого впливу на міські бюджети обласних рад, у яких після виборів 1998 року вплив міст значно зменшився. Дефіцит місцевого бюджету і шляхи його покриття В Україні, на відміну від переважної частини країн світу, допускається дефіцит місцевого бюджету. Більшість країн світу мають дефіцит державного бюджету, але практично ніде не припустимий дефіцит місцевого бюджету. А якщо й допускається (наприклад, в окремих провінціях Австралії), то це обставляється такими складними процедурами затвердження і погодження з державними фінансовими інститутами, що це стає можливим лише у надзвичайних випадках. Адже, на відміну від держави, місцева влада не має власного емісійного центру та достатніх можливостей покривати такий дефіцит, а непокриття місцевих дефіцитів бюджету може привести до дестабілізації всієї держави! У нас же не просто допускається дефіцит місцевого бюджету, але й визначається порядок його покриття через випуск місцевих позик. Ми всі пам’ятаємо гучні скандали, пов’язані з місцевими позиками – житомирський та одеський. Але з цими позиками, принаймні так, як і з трастами, все відбувалось практично в рамках чинного законодавства. Адже Закон «Про бюджетну систему» дозволяє випускати такі позики, не регламентуючи це детально (див. статтю 21 цього Закону). Аналогічно і в Законі «Про цінні папери та фондову біржу» (ст.3,10,11,14) також ні питання обсягів позики, яка здійснюється через випуск місцевих цінних паперів, ні питання її покриття і використання не регламентуються. Стаття 70 Закону «Про місцеве самоврядування» також регулює ці питання досить загально: “1. Рада, або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити у банківських установах.” Цю ситуацію в українському законодавстві можна пояснити так: держава законодавчо закріпила можливість існування дефіциту місцевого бюджету для того, аби перекласти на місцеву владу економічні та соціальні проблеми, винуватцем яких є центральний уряд. Існування ж такого джерела для покриття дефіциту, як місцеві позики, без достатнього правового регулювання лише провокує місцеву владу та недобросовісних кредиторів на оформлення неефективних чи просто злочинних позичок, результатом яких може стати банкротство громади! Ось тут можна звернутись трохи до європейського досвіду, де століття існування самоврядування виробило такі критерії використання місцевих фінансів: • надходження від податків та зборів можна використовувати, як правило, лише на поточні видатки і лише у крайніх випадках на інвестування, оскільки люди, які сплачують ці податки, повинні одержувати послуги від місцевої влади зараз, а не тоді, коли вони уже відійдуть в інший світ; • позики прийнятні лише для капітальних затрат на інвестування і не прийнятні для поточних видатків, оскільки капітальні затрати дозволятимуть задовольняти потреби населення у певних послугах протягом тривалого часу, і протягом такого ж досить тривалого часу буде відбуватись погашення позики та відсотків за нею. З іншого боку, використання позик на фінансування поточних витрат є аморальним, оскільки дозволяє нинішньому поколінню одержати додаткові послуги за рахунок наступного покоління, якому доведеться розплачуватись за ці позики і відсотки.3 Впорядкувати місцеві бюджети, забезпечити достатніми фінансовими можливостями органи місцевого самоврядування, зрештою, примусити центральний уряд більш ефективно керувати економікою в Україні без ліквідації дефіцитів місцевих бюджетів навряд чи можливо. Легально можливий дефіцит бюджету породжує неефективне управління і розвалює фінансову дисципліну. Тотальні неплатежі до бюджетів є добрим підтвердженням цього. Адже, якщо бюджет може планувати легально(!) не платити за споживання електроенергії школам, то чому енергетикам не можна не сплачувати податків до бюджету? Місцеві податки і збори Важливим елементом місцевих фінансів може бути розширення застосування місцевих податків та зборів. Сьогодні законодавчо питання місцевого оподаткування регулюється Декретом КМУ «Про місцеві податки і збори». Якщо розглянути питому вагу місцевих податків та зборів у консолідованому бюджеті, то ми побачимо, що вона складає в залежності від року 1,5-3,5%! Чому так сталося? Може, декрет поганий, чи перелік податків і зборів недостатній, і його потрібно розширити? Навряд! Розширення кількості видів місцевих податків чи збільшення їх ставок нічого суттєво не змінить. По-перше, якщо залишатиметься порядок встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевого бюджету з боку облради, міськради ніколи не будуть зацікавлені розвивати місцеву податкову базу, оскільки збільшення надходжень від місцевих податків неминуче веде до скорочення нормативів відрахувань з державних податків. По-друге, надзвичайно тяжкий прес державних податків на виробника не дає йому можливостей сплачувати ще й місцеві податки, адже не можна з курки вичавити більше одного яйця на день без наслідків для її здоров’я. Збільшення питомої ваги місцевих податків без зниження загальнодержавних неможливе. Фінансове вирівнювання та соціальні стандарти: як досягти справедливості? Ще одним надзвичайно важливим і складним питанням стосовно місцевих фінансів та існування України як єдиної держави є питання вирівнювання фінансових ресурсів між бідними та багатими регіонами та громадами. Суперечки навколо цього питання під час кожного обговорення держбюджету дуже гострі, але мало реальних кроків робиться для його цивілізованого вирішення. З одного боку, ми всі маємо розуміти, що рівень життєвих благ та муніципальних послуг по всій Україні має бути приблизно однаковим, оскільки це єдина держава, і люди мають відчувати себе громадянами держави, а не регіону чи міста. Але чи реально це? І як пояснити людям, які проживають у промисловому регіоні, що вони мають віддавати надто багато фінансових ресурсів, законно сформованих саме у їхньому місті, для міст і сіл, які не можуть (чи не хочуть?) мати достатньо ресурсів для власного розвитку? Як потім стимулювати розвиток місцевої ініціативи у ситуації, коли все додатково зароблене буде забрано для перерозподілу іншим? Таблиця 1* До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: Власні (самоврядні) повноваження Делеговані повноваження 1) управління закладми освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими заклкдами, які належать територіальним громадам або передан їм, ... організація їх матерільно-технічного та фінансового забезпечення; 1) запбезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності освіти та медичногообслуговування на відповіднійтриторії; 3) забезпечення ...пільгових категорій населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення; 2) забезпечення здобуття неповнолітніми повної загальної середньої освіти; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей, трудового навчання, професійної орієнтації, продуктивної праці учнів; 2) забезпечення ... розвитку всіх видів освіи і медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі освітніх і лікувальних закладів усіх форм власності, фізичної культури і спорту, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо удосконалення кваліфікції кадрів; 4) забезпечення регулярного безкоштовного підвезення до місця навчання і додому школярів; 6) забезпечення школярів, які навчаються в державних і комунальних навчальних закладах, безоплатними підручниками, ствоерння умов для самоосвіти; 6) організація медичного обслуговування та харчування у закладах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територальним громадаи або передані їм; 8) вирішення ...питань про повне державне утримання дітей-сиріт ...у школах-інтернатах, дитячих будинках, професійно-технічних закладах освіти та утримання за рахунок держави осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, у спеціальних навчальних закладах...; * У таблиці збережена наскрізна нумерація, яка є у статті 32 ЗМС. Ось тут знову потрібно повернутись до Конституції України та Закону «Про місцеве самоврядування» і спробувати дати відповідь на питання, що таке «рівень мінімальних соціальних потреб» (ст. 62, ч.1, ЗМС), «мінімальний рівень місцевого бюджету, визначений законодавством» (ст.63, ч.6, ЗМС), що значить «бюджетна система будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами»(ст.95, ч.1, Конституції України). Потрібно віднайти золоту середину між правом всіх українських громадян, незалежно від місця проживання, мати можливість отримувати визначений державою мінімум благ і послуг та іншим правом – жити краще у разі кращої і більш ефективної праці. Але потрібно замислитись і про те: як наповнити реальним змістом означені вище поняття «рівень мінімальних соціальних потреб» та «мінімальний рівень місцевого бюджету, визначений законодавством». У нас зараз досить модно говорити про пріоритет економіки над політикою. З одного боку, це правильно, але спробуймо зробити підрахунки необхідних фінансових ресурсів територіальних громад, виходячи із норм окремих статей закону про місцеве самоврядування. Для прикладу розглянемо деякі повноваження органів місцевого самоврядування у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту (Стаття 32. ЗМС). Для зручності власні та делеговані повноваження виконавчого органу ради, визначені ЗМС, зведені у таблицю 1. З неї можна зробити два невтішні висновки: перший – досить важко розвести у вигляді достатньо аргументованих розрахунків кошти для здійснення власних та делегованих повноважень; другий – незрозуміло, наскільки обов’язковими для виконання є повноваження виконкому селищної, міської чи сільської ради, передбачені цим законом. Адже, по-перше, ми розуміємо, що спроможності виконавчих органів різних населених пунктів є зовсім різними, а, по-друге, і потреби у послугах у різних громадах також суттєво відрізняються. Через це не видається такою вже універсальною норма про рівень мінімальних соціальних потреб, якщо такі потреби не встановлено і поки що немає навіть проекту закону про принципи встановлення таких потреб. Спробуємо ці потреби (спроможності) для різних населенних пунктів звести у таблицю 2. Ця таблиця може бути набагато ширшою, але й так видно тенденцію, що мінімальні соціальні потреби збільшуються в міру зростання чисельності територіальної громади. Знову ж таки, як і з питанням розподілу повноважень, виконати фінансові обрахунки буде можливо лише після того, як визначимося з конкретним наповненням термінів реальним змістом, а саме переліком та обсягами мінімально необхідних послуг, які зобов’язані надавати органи місцевого самоврядування залежно від категорії населеного пункту. Можливо, робота над наповненням реальним змістом вживаної термінології дозволила б нам вийти на узагальнені соціальні стандарти проживання в українських містах, спочатку хоча б за кількома параметрами: освітою та медициною. Адже передовий іноземний досвід показує, що ці два параметри є чи не визначальними для інтегрованості країни. Повноваження, відповідальність та фінанси Таблиця 2 Соціальна потреба невелике село селище-містечко місто місто-мегаполіс Вивезення сміття + + + + Переробка сміття - - ?+ + Каналізація/очисні споруди ? + + + Акушерський пункт + + + + Поліклініка - + + + Лікарня - ? + + Спеціалізована лікарня - - ? + Кіно + + + + Театр - - ? + Повноваження. Як ми вже зрозуміли, повноваження органів місцевого самоврядування в Україні, хоча й недостатньо чітко виписані в законі, але є надзвичайно широкими. І, на мій погляд, питання про розширення таких повноважень не стоїть, були б можливості реалізувати хоча б ті, що є. Відповідальність. За відповідальністю також питання не стоїть. Політична відповідальність досить чітко спрацьовує на кожних чергових виборах. Варто сказати, що на виборах 1998 року повторно обрані лише 37% депутатів та 67% міських голів. Мало того, ні міські голови, ні місцеві депутати не мають імунітету від переслідувань, тобто працюють в загальному правовому режимі. Фінанси. І ось тут постає питання: чи достатньо фінансових ресурсів є у розпорядженні органів місцевого самоврядування для виконання своїх повноважень? Адже, повертаючись до Європейської хартії про місцеве самоврядування, ми повертаємось до «реальної здатності» органів самоврядування вирішувати більшість питань місцевого значення. Вирішити питання достатнього фінансування місцевого самоврядування досить складно, враховуючи катастрофічний стан нашої економіки, але займатись цим вкрай потрібно. Для ілюстрації наведемо приклад впровадження в Україні субсидій. Постановою Кабміну №89 від 4.02.95 року “Про надання населенню субсидій для відшкодування витрат…” встановлювався порядок надання таких субсидій та порядок компенсації витрат на субсидії. Частина 2 пункту 4 прямо передбачала: “Міністерству фінансів врахувати потребу в коштах для виплати субсидій населенню у розрахунках нормативів (відсотків) відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів АРК, областей, міст Києва і Севастополя.” В той же час п. 5 цієї ж постанови встановлював дещо інше: “Виконавчим комітетам міських, районних, селищних і сільських рад до 1.03.1995 року створити спеціальні служби чи визначити відповідальних осіб для надання населенню субсидій з утриманням їх за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів.” Такі не зовсім чіткі формулювання призвели до того, що досить великі витрати міської влади на утримання служби субсидій не були компенсовані державою. Але ж це чистої води делеговані повноваження, на здійснення яких держава просто зобов’язана надати необхідні кошти відповідно до розрахунків, а не в міфічних відсотках, які ще додатково мають пройти через обласну раду. От і виходить, що рішення ухвалене одним органом, а реалізовувати його має інший і, як правило, у борг, несучи при цьому повну відповідальність перед громадянами. Аби така практика нарешті була припинена, варто було б першою чергою, не відкладаючи у довгий ящик, доручити Міністерству фінансів та Міністерству економіки, разом із Міністерством праці та соціальної політики підготувати розрахунки, необхідні для визначення рівня мінімальних соціальних потреб, що відповідають прийнятим соціальним стандартам, і на підставі цього визначити формулу, необхідну для розрахунків бюджетної забезпеченості на одного мешканця в залежності від комплексу параметрів, характерних для даного населеного пункту. Потрібно розпочати перегляд нині чинного Закону «Про бюджетну систему», аби враховувати норми Конституції України, Закону «Про місцеве самоврядування» і, головне, інтереси розвитку територіальних громад. Враховуючи той факт, що навіть у новій редакції закону про бюджетну систему не буде можливості врегулювати всі питання справедливого розподілу фінансових ресурсів між багатими та бідними громадами та регіонами, потрібно ухвалити спеціальний закон під умовною назвою «Про вирівнювання фінансових ресурсів між органами місцевого самоврядування в Україні». Саме для цього закону і буде вкрай важливим встановлення об`єктивних показників мінімальних соціальних потреб і мінімального місцевого бюджету. Але для визначення параметрів вилучення фінансових ресурсів у багатих громад на користь бідних без нівелювання ініціативи активно працюючих громад варто створити карту формування фінансових ресурсів в Україні на одного мешканця за областями, районами, містами, селами, порівняти її з картою витрачання бюджетних ресурсів за цими ж параметрами і визначити, у яких місцях найбільша диспропорція. На основі таких даних потрібно розробити державну програму виділення цільових асигнувань на збільшення фінансової спроможності бідних громад, аби поступово зменшувати потреби у значному фінансовому перерозподілі. Створення такої карти може дати добру підставу для впровадження принципу «фінансової справедливості» для громад, коли вилучення надлишку коштів в розрахунку на одного мешканця не може бути більшим 80% від перевищення суми коштів, сформованих на території багатої громади, від середньоукраїнського показника. І так само гарантовані державні дотації мають становити не більше 80% різниці від фактично сформованих ресурсів на одного мешканця бідної громади та середньоукраїнського показника. Звичайно, ця перспективна робота має проходити паралельно із прийняттям нового Закону «Про місцеві податки і збори» з урахуванням перенесення частини податкового пресу із державних податків на місцеві і обов`язкового внесення змін до Закону «Про цінні папери та фондову біржу», аби врегулювати питання місцевих позик. Впровадження цих заходів має призвести до поліпшення фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування, дасть їм певну стабільність та передбачуваність власних фінансових надходжень. Всі ці заходи рано чи пізно приведуть до осмислення норм, а, може, й самої концепції нині чинного Закону "Про місцеве самоврядування", який у нас, з одного боку, є досить зарегламентованим, а з іншого, як було показано на прикладах у цій статті, аж надто загальним, за яким не можна розділити фінансові ресурси в залежності від повноважень органів самоврядування. НОТАТКИ: На рентабельність майна відділення впливають: 1.структура активів (Са), тобто співвідношення між продуктивними і непродуктивними активами; 2.ефективність управління доходністю кредитного портфелю і портфелю цінних паперів (К%); 3.розміри комісійних з одиниці продуктивних активів (Кін); 4.покриття отриманими доходами процентних і управлінських витрат, тобто ефективність контролю над ними в поелементному розрізі (операційні видатки і витрати, видатки на оплату праці...), в тому числі: • фактичний показник (1-Л%) сигналізує про вплив результатів від посередницької діяльності, тобто валової маржі на прибутковість установи; • фактичний показник (1-Лін) сигналізує про фінансову міць установи і її вплив на рентабельність. Якщо аналізувати рентабельність відділення по активах, то розглянемо ряд показників.